Урок №20 (гр.15/21)

 Урок №20

30.05.2023

Тема: Роль адмиіністративного права в регулюванні відносин у сфері державного управління. Адміністративний примус і його види.

Управління – це організуюча, цілеспрямована діяльність людей для досягнення поставлених цілей та завдань.

Управління носить соціальний характер і є однією з умов розвитку людського суспільства. Суб’єктами управління виступають люди, їх об’єднання та суспільство в цілому. Соціальне управління ділиться на державне і громадське.

Державне управління – це виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління, що охоплює всі сторони життя суспільства. В якості безпосередніх об’єктів виступають всі галузі господарського, соціально-культурного, адміністративного будівництва.

Державному управлінню властиві такі риси:

·       діяльність з реалізації завдань і функцій держави;

·       воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами;

·       останні діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;

·       форми та методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів є ціленаправленою і активною, здійснюється безперервно і оперативно, наповнена організаційним змістом, постійно вдосконалюється. Виконавчо-розпорядчі органи виробляють програми управління (управлінські рішення), реалізують їх, направляють, організують і контролюють діяльність підпорядкованих об’єктів, забезпечують їх взаємодію.

Виконавчо-розпорядча діяльність характеризується юридично-владними, розпорядчими аспектами. Це адміністративна діяльність, що виражається в повному підпорядкуванні об’єкта управління його суб’єкту.

Держава наділяє суб’єктів управління певним об’ємом повноважень, можливістю прийняття і реалізації нормативних та індивідуальних актів, які містять в собі обов’язкові приписи; здійснення контролю і перевірки виконання; надає цим суб’єктам право застосовувати адміністративний примус. В зв’язку з цим управлінські відносини є владно-організаційними, субординаційними, розпорядчими.

Одна з важливих особливостей виконавчо-розпорядчої діяльності полягає в тому, що вона завжди підзаконна. Закони визначають її направленість, засоби досягнення поставлених цілей, компетенцію органів управління, форми та методи їх роботи. Суб’єкти управління застосовують норми законодавчих актів до конкретних обставин, що виникають в управлінні. Їх реалізація здійснюється через правотворчу діяльність, тобто видання обов’язкових правил поведінки, що деталізують, конкретизують вимоги відповідного закону.

Принципами державного управління є:

·       Законність.

·       Участь громадян в управлінні.

·       Творчий, науковий підхід до прийняття управлінських рішень.

·       Гласність, врахування громадської думки.

·       Колегіальність та одноособовість.

          Таким чином, державне управління (у вузькому розумінні) – це підзаконна виконавчо-розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного й безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Суб’єктами адміністративного права є:

·            органи державного управління;

·            державні службовці;

·            громадські організації;

·            трудові колективи;

·            фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства).

Усі вони наділені конкретним об’ємом прав і обов’язків у сфері державного управління.

Орган державного управління – це частина державного апарату, що має певну структуру, компетенцію (включаючи адміністративно-владні повноваження), штат службовців, яка створена державою для безперервного та безпосереднього здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності.

У залежності від територіальних меж діяльності органи управління         поділяються на:

1.  Вищі органи державного управління, виконавчо-розпорядча   діяльність яких поширюється на всю територію України (Кабінет Міністрів України).

2.  Центральні органи державного управління, які здійснюють управління підпорядкованими галузями (міністерства, державні комітети, відомства).

3.  Місцеві органи державного управління, виконавчо-розпорядча   діяльність яких поширюється в межах адміністративно-територіальних одиниць (державні адміністрації).

4. Органи управління державними підприємствами, об’єднаннями, установами і організаціями, які керують безпосередньо даним виробничим або соціально-культурним об’єктом (адміністрація заводу, навчального закладу, лікувальної установи).

Фізичні особи, як суб’єкти адміністративного права повинні мати адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність.

Адміністративна правоздатність – це здатність особи бути носієм суб’єктивних прав та обов’язків у сфері державного управління. Вона виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Адміністративна дієздатність – це визнана державою спроможність своїми власними діями реалізувати права та набувати нових особистих прав, виконувати обов’язки у сфері державного управління.

У повному обсязі вона виникає з 18 років, в окремих випадках з 16. Конкретний обсяг прав і обов’язків залежить від віку, освіти, стану здоров’я, статі тощо.

Адміністративний примус – це метод вольового забезпечення відповідно правовій нормі поведінки громадян, посадових та юридичних осіб за допомогою застосування заходів впливу, врегульованих адміністративно-правовими нормами, з метою досягнення відповідного порядку, припинення та попередження правопорушень, притягнення до відповідальності правопорушників.

Адміністративний примус характеризується такими особливостями:

• застосування адміністративного примусу завжди поєднується із широким використанням багатогранних виховних засобів, з активним формуванням правосвідомості, нетерпимого ставлення до антигромадських вчинків;
• адміністративний примус використовується в державному управлінні для охорони суспільних відносин, що виникають у цій сфері державної діяльності;
• заходи адміністративного примусу застосовуються, як правило, органами виконавчої влади та їх посадовими особами без звернення до суду;
• застосовувати заходи адміністративного примусу правомочні не всі органи виконавчої влади і не всі їх посадові особи, а лише ті з них, кому таке право надано законодавчими актами (державні інспекції, воєнізовані правоохоронні формування — міліція, служба безпеки, прикордонні, внутрішні війська та ін.);
• адміністративно-примусові заходи можуть застосовуватися не тільки у зв’язку із вчиненням правопорушень;
• на відміну від інших видів державного примусу, які за своєю сутністю, як правило, рівнозначні відповідному виду юридичної відповідальності (наприклад, кримінально-правовий примус практично цілком збігається з кримінальною відповідальністю), адміністративний примус за змістом значно ширший за адміністративну відповідальність. Адже адміністративна відповідальність  — це складова адміністративного примусу;
• заходи адміністративного примусу застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб (до останніх можуть застосовуватися, наприклад, такі заходи, як обмеження або заборона проведення певних робіт, зупинення діяльності різних об’єктів тощо);
• діяльність щодо застосування заходів адміністративного примусу здійснюється відповідно до адміністративно-процесуальних норм, які на цей час закріплюються переважно на рівні підзаконних актів, і від норм матеріального права в основному не відокремлені (за винятком норм, які регулюють порядок застосування адміністративних стягнень);
• заходи адміністративного примусу дуже різноманітні, вони можуть мати характер морального, майнового, особистісного впливу, допускається застосування фізичної сили і вогнепальної зброї;
• заходи впливу застосовуються саме в примусовому порядку, тобто незалежно від волі й бажання суб’єкта, до якого застосовується, часто з можливістю використання для його реалізації інших примусових заходів;

Застосовується адміністративний примус з потрійною метою: 

1) для запобігання різним антигромадським проявам, недопущення виникнення певної протиправної ситуації; 

2) для припинення розпочатого або вже вчиненого протиправного діяння та забезпечення провадження в справах про адміністративні проступки; 

3) для покарання осіб, які вчинили правопорушення.

Співвідношення адміністративного примусу і примусу, передбаче­ного нормами адміністративного права полягає у тому, що адміністративний примус – це поняття родове. Залежно від мети призначення всі заходи адміністративного примусу можуть бути зведені у відповідні однопорядкові групи. Останніми роками фахівцями з адміністративного права запропонована тричленна класифікація цих заходів:

1) адміністративно-попереджувальні заходи;

2) заходи адміністративного припинення та забезпечення адміністративного провадження;

3) адміністративні стягнення.

Кожен вид примусу має специфічні особливості, що визначають його сутність і особливості, відносну самостійність у системі державного примусу. Отже, зазначений поділ цілком стосується примусу, передбаче­ного нормами адміністративного права. Як зазначає Аверянов В. Б., більшість вітчизняних адміністративістів підтримує поділ адміністративного примусу на заходи запобігання, припинення та адміністративної відповідальності, тобто віднесення адміністративного примусу до зазначених заходів. Водночас наведена класифікація, як і будь-яка інша, дещо умовна, відтак час від часу піддається критиці, її головна мета — якнайповніше з’ясувати сутність заходів адміністративного примусу, підстави та порядок їх застосування у нормах адміністративного права.

Домашнє завдання: скласти конспект уроку.